Повідомлення номер:#434 asdf » 02 жовтня 2011, 22:56
Добавлю извращений
«Евгений Онегин»
«Мій дядько чесний без догани,
Коли не жартом занеміг,
Небожа змусив до пошани
І краще вигадать не міг.
Воно й для інших приклад гожий;
Але яка нудота, боже,
При хворім день і ніч сидіть,
Не покидаючи й на мить!
Яке лукавство двоязике —
Напівживого розважать,
Йому подушку поправлять.
Журливо подавати ліки,
Зітхать і думку берегти:
«Коли ж візьмуть тебе чорти!
***
Ми всі навчались небагато,
Абияк і абичого,
Тож вихованням здивувати
В нас можна легко хоч кого.
Про юнака судці суворі
В загальнім присудили хорі:
Учений, звісно, та педант.
Він зроду любий мав талант
Про будь-що довго не шукати
В розмові гострого слівця,
З ученим виглядом знавця
В поважних справах німувати
І викликати усміх дам
Огнем нежданих епіграм.
***
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг;
Пухнаті краючи рівнини,
Кибитка відчайдушна лине:
Візник сидить на передку
В червонім пасі, в кожушку.
От хлопчик бігає дворовий:
Жучка в санчата посадив,
Себе в коня перетворив;
Сміяться й плакать він готовий:
У пальцях зашпори давно,
А мати лає крізь вікно...
***
«Руслан и Людмила»
Край лукомор’я дуб зелений,
І золотий ланцюг на нім:
І день і ніч там кіт учений
На ланцюгу кружляє тім;
Іде праворуч — спів заводить,
Ліворуч — казку гомонить.
Дива там: лісовик там бродить,
Русалка на гіллі сидить;
На невідомих там доріжках
Сліди нечуваних страхіть;
Там хатка на курячих ніжках
Без вікон, без дверей стоїть;
В примарах там ліси й долини;
Там на світанні хвиля лине
На берег дикий пісковий,
І тридцять витязів чудових
Із хвиль виходять смарагдових,
І з ними їх ватаг морський;
Там королевич мимоходом
Полонить грізного царя;
Там серед хмар перед народом
Через ліси, через моря
Чаклун несе богатиря;
В темниці там царівна тужить,
А бурий вовк їй вірно служить;
З Ягою ступа там бреде,
Вперед сама самою йде;
Там цар Кощей над злотом чахне;
Там руський дух...
там Руссю пахне!
І я там був, і мед я пив;
Над морем бачив дуб зелений,
При нім сидів, і кіт учений
Своїх казок мене учив.
Одну згадав я: за хвилину
Повім цю казку старовину…
***
М. Лермонтов, «Белеет парус одинокий»
Одно лише вітрило мрітне
у мрійнім моря маревен.
Чого шукає кругосвітнє
І що лишило там, ген-ген?
Бурхоче вітер, глиб подасться,
І щоглу з свистом натяга.
Гай-гай, воно й не прагне щастя
І не від щастя відбіга.
Під ним проміння блакитнясте.
Над ним одсончин золочин,
А він все рветься в поринасте,
Неначе в бурях є спочин.